Закон про захист дітей діє, але Мінсоц досі не створив правила: хто відповідає за дитину

Напередодні Дня усиновлення, 17 вересня, у Комітеті Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики говорили про сімейне виховання. Головний висновок виявився невтішним: закон, який чотири роки чекав на підпис президента, нарешті набув чинності, але реального захисту дитини це поки не додало.

Ідеться про закон №2541-IX, який президент підписав, а вже 5 серпня він набув чинності. Документ мав розмежувати відповідальність держави й громад у сфері захисту дітей. Проте слухання показали: формального розподілу повноважень замало — держава й досі не довела до ладу частину підзаконних актів.

Сім'я — не вільне ліжко

Кількість прийомних сімей і дитячих будинків сімейного типу (ДБСТ) перед повномасштабним вторгненням сягала близько 5100, а нині становить менш ніж 4000. Щодня до таких родин влаштовують приблизно шість-сім дітей — рівно стільки ж з них вибуває. Водночас статус дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування, щодня набувають близько 35 дітей.

Мати-вихователька Тетяна Венгренюк сформулювала проблему точно: «Дитячий будинок сімейного типу — це передусім сім'я, а не соціальна послуга чи проєкт». За її словами, родини, які виховують дітей із травмами, інвалідністю та складною поведінкою, не можна сприймати як місце, куди можна просто «довезти ще кількох дітей».

Коли благополуччя лише на папері

Найгостріше на слуханнях говорили про контроль. Голова Тимчасової слідчої комісії Павло Сушко навів випадки, коли в сімейних формах дітей били, а служби водночас звітували про благополуччя. У Дніпрі до однієї родини роками влаштовували дітей, хоча вона не справлялася. На Одещині до новоствореної прийомної сім'ї одразу влаштували кількох підлітків; згодом одну з них побила прийомна мати.

Ці випадки не дискредитують сімейні форми — вони показують, що формальний контроль не захищає дитину. Коли соціальна служба, школа, медики й поліція підписують кожен свій документ, але ніхто не бачить повної картини, виникає колективна безвідповідальність. Детальніше про це — у матеріалі «Дзеркала тижня».

Закон є. Людей і грошей немає

Голова Держслужби у справах дітей Валентина Зозуля повідомила: у штаті органу передбачено 200 посад, але фактично працюють лише 74 людини. На Волині близько 30% громад мають лише одного працівника служби у справах дітей, а зарплати часто становлять 10–12 тисяч гривень.

Виконавчий директор Асоціації міст України Олександр Слобожан повідомив, що 92% опитаних громад назвали проблемою нестачу кандидатів у прийомні батьки. При цьому проєкт бюджету на 2027 рік передбачає зменшення частки ПДФО для громад із 64% до 60% — обов'язки зростають, а ресурси скорочуються.

Дитина після 18 років не зникає

Прийомна мати Ірина Уманська, у родині якої виховується 10 дітей, з них шість прийомних, розповіла, що отримує близько 86 тисяч гривень щомісячних виплат. Значна частина йде на комунальні витрати, обслуговування будинку та пальне. На одяг, гуртки, розвиток і відпочинок грошей фактично не залишається.

Представниця Української Гельсінської спілки з прав людини Аксана Філіпішина запропонувала продовжити допомогу дітям під опікою до 23 років, якщо вони навчаються. Мінсоцполітики вкотре заявило, що працює над такими змінами, але конкретних строків названо не було.

Чого бракує системі

Заступниця голови Верховної Ради Олена Кондратюк сформулювала проблему так: «За захист дітей відповідають усі потроху — і ніхто конкретно». Війна поставила систему під безпрецедентний тиск: лише за даними ЮНІСЕФ, понад 2,6 мільйона українських дітей переміщені через бойові дії — 791 тисяча всередині країни, майже 1,8 мільйона за кордоном.

Є обережно втішна цифра: дітей в інтернатах — 3265, на третину менше, ніж два роки тому. Але понад 58 тисяч дітей мають статус сиріт або позбавлених батьківського піклування, на обліку з усиновлення — 14 333 дитини, а кандидатів в усиновлювачі — лише 1850.

Експертка з прав дитини Людмила Волинець звернула увагу на те, що в реформі важко знайти персонально відповідального за конкретне рішення. Коли повноваження розподілено між міністерствами, службами й громадами, дитина ризикує залишитися «між відомствами», а потрапляння до родини не повинно залежати від того, чи працює в її області сильна громадська організація.

Раніше портал Знай повідомляв, усиновлення — це навчання в процесі: мама двох дітей про ілюзії та фахову допомогу. Також ми писали, НМТ перетворився на кошмар: через що проходять діти.